ЗелінськийМикола

Закони та звичаї війни забороняють застосовувати зброю, яка може спричинити надмірні страждання. Та хіба їх хтось дотримується?

22 квітня 1915 року солдати 20-го французького корпусу побачили хмару жовтуватого кольору, що рухалася на них з боку німецьких позицій. Вони були впевнені, що противник планує напад під прикриттям димової завіси, тому не зрозуміли, що відбувається. Насправді ж німці першими у світовій історії застосували смертоносну хімічну зброю — хлор.

Хімічна атака під бельгійським містом Іпр стала першою й далеко не останньою в тій війні.

Саме тоді в одній із Петербурзьких лабораторій працював колишній випускник одеської Рішельєвської гімназії, хімік Микола Зелінський. І як це часто буває, вирішуючи одну проблему, він розв’язав зовсім іншу. Працюючи над виробництвом горілки, Зелінський добре знав властивість деревного вугілля поглинати сторонні домішки. А тут ще і його вірний лаборант Сергій Степанов отримав листа від сина, який воював на Північно-Західному фронті. У листі той ділився, що зберегти життя під час хімічних атак вдавалося лише тим, хто притуляв до рота вологу ганчірку, обертав голову шинеллю або навіть лягав і дихав через пухку землю.

Тоді Зелінський, склавши одне до одного, зрозумів, що шукати потрібно не хімічну сполуку, яка нейтралізує смертоносні гази (на той час німецькі війська почали застосовувати, окрім хлору, ще й фосген), а речовину, яка зможе їх поглинути. І хімік почав свою серію експериментів.

Спочатку вчений разом із лаборантами змочив водою березове вугілля, поклав у жаростійку ємність, накрив кришкою й добре його прожарив. Так вони в декілька разів збільшили в ньому кількість пор, а отже й площу поглинання. Нове вугілля отримало назву «активоване». Оті пігулки чорного кольору, які сьогодні радять приймати при отруєнні, воно і є.

Далі знайшли в лабораторії порожню кімнату, що герметично зачинялася, і підпалили в ній сірку. За деякий час увійшли в кімнату, притуливши до обличчя хустинки із замотаним активованим вугіллям. За звичайних умов на них чекали б головний біль, нудота, кашель та непритомність, але навіть перебуваючи в кімнаті близько 30 хвилин, нічого такого вони не відчули.

Експерименти тривали до червня, коли Зелінський представив винайдений спосіб захисту на засіданні протигазової комісії при Російському технічному товаристві. На цьому ж засіданні він познайомився з Едуардом Куммантом — інженером-технологом гумової фабрики. За кілька тижнів Куммант прийшов до Зелінського з гумовою маскою власної конструкції. Так і з’явився перший повноцінний протигаз — гумова маска та пригвинчена до неї коробка з активованим вугіллям.

Першим, в 1915 році, поступив на озброєння протигаз петроградського зразка. Шолом одягався на прямокутну коробку протигаза, що мала подвійне дно, розмір коробки 200×80×50 мм. Нижнє дно з горловиною закривалося корковою пробкою, у верхнє була впаяна така ж горловина, але вища. Між ними розташовувалася металева сітка із шаром марлі з двох сторін. Між марлевими прокладками розміщували гранульоване активоване вугілля діаметром 3–6 мм. Об’єм фільтра становив 700 см³, довжина — 174 мм. Коробку захищав жерстяний ковпак. Маска була оранжевого кольору, коробка кріпилася тасьмою.

Попри всі бюрократичні перепони, часом недоброчесну конкуренцію, а через це й нескінченну кількість випробувань, які тривали цілих дев’ять місяців — аж до 28 лютого 1916 року, протигаз Зелінського та Кумманта врешті визнали найкращим із запропонованих.

На початку березня Хімічний комітет дав замовлення на виготовлення перших двохсот тисяч протигазів для фронту, а згодом протигаз із вугільним фільтром став своєрідним військовим стандартом. Надалі інженери вже працювали лише над його вдосконаленням.